Ми зустрілись з Лідією Василівною на залізничному вокзалі м. Дніпро. 71-річна жінка її син, невістка та двоє онуків 12 та 9 років приїхали сюди евакуаційним автобусом нашої місії з Торецька. Понад 40 років пані Лідія прожила в цьому місті, працювала медсестрою в лабораторії, виховувала дітей та онуків.
Спокійне життя родини змінилось ще у 2014 році, з першими обстрілами та початком великих проблем із водопостачанням. На весні 2022 стало очевидно, що спокійно жити їм вже не дадуть. Постійні обстріли, відсутність води та газу, постійні проблеми з електроенергією змусили родину задуматись над власним майбутнім.
«Попереду зима, а я ні вугілля, ні дров собі не принесу. Електрику через день відключають, а воду й газу вже давно нема. Та все б нічого, ще можна було б якось жити, якби не бомбили. За чотири дні, як ми приїхали до Дніпра, в мій дім прилетів снаряд, який зруйнував половину будівлі. Врятувало тільки те, що в момент обстрілу я була у флігелі поруч, займалась господарством.» – розповідає Лідія Василівна.
Війна не тільки зруйнувала дім жінки, а й залишила без роботи її сина. 23 роки Сергій проробив у шахті «Торецька» в забої, а в кінці червня в результаті обстрілу вона була зруйнована. Розуміючи всю складність ситуації в який опинилась родина, чоловік прийняв єдине правильне рішення – врятувати життя родини та виїхати в безпеку.
«Вже ніяких нервів не було, просто не витримувала психіка через ці обстріли. Кожного дня летять ті снаряди. Спочатку бігали із дітьми в підвал, а потім в якийсь момент вже зрозуміли, що просто живемо там. В мами інвалідність і вона не могла постійно туди ходити, бо їй дуже важко просто ходити. Спочатку зруйнували шахту де я працював, потім прилетіло в дім матері. Просто сидіти під обстрілами вже не було ніякого сенсу. Ми зібрались всією родиною та чітко вирішили їхати.» – каже Сергій.