ПАРА ПЕНСІОНЕРІВ-ВПО З ПОПАСНОЇ ОТРИМАЛА ВСЕБІЧНУ ПІДТРИМКУ ТА ДОПОМОГУ ВІД “ПРОЛІСКИ”

Пані Любов через важку хворобу вже понад десять років не може самостійно пересуватися. Тож усі турботи по дому та піклування про жінку – на плечах чоловіка. Не зважаючи на свій поважний вік та інвалідність, щоб утримувати сім’ю, Віктор Анатолійович продовжував працювати охоронцем в ліцеї.

«В ніч на 24 лютого я на роботі був, повертався вранці додому. Першою зустрів сусідку Катю. Вона йде й плаче вголос, каже: «Війна почалася, Київ та інші місті обстрілюють». Ну війна ж у нас ще з 2014 року, тож ми вже звикли до вибухів, а оце як раз 24 лютого зранку було відносно тихо. Я просто приголомшений був, на роботі новин не слухав. Зараз вже розумію: ми раніше всі відчували, що щось масштабне буде», – згадує Віктор Анатолійович про 24 лютого 2022 року.

Чоловік каже, що паніки не було, та й вибухи було чутно здалеку. «Люба ж сама не ходить, то я став подумати, куди нам виїжджати, які речі збирати. А сам собі думаю: куди діватися? А жінка сказала: «Нікуди ми не поїдемо». Ну я й погодився», – розповідає пан Віктор.

Він згадує, що в той день вибухи були далекі. Для жителів Попасної, які звикли до канонади було не страшно. Але вже тоді відчувалося, що частота збільшилась. «Так до березня було, я ще на роботу ходив, у нас в місті все працювало – магазини, аптеки все інше. А потім наступ з Первомайська пішов, все позакривалося. Прилітало вже близько. Не стало світла, газу, води. Сховища в домі не було, так й сам я не ходив би туди. На вулицю чи в підвал ходив щось приготувати, чайник зігріти, й додому на сьомий поверх», – каже Віктор Анатолійович.

Він розповідає, що весь цей час сини дзвонили, просили, щоб вони з матір’ю виїжджали. «А як ми поїдемо? Це ж не те, що двоє молодих здорових людей… Тож сиділи у квартирі. В кінці березня вперше прилетіло прямо по нашому дому – нам лоджію пробило, скло посипалося. Я якось поприбирав, плівкою все затягнув… А десь за тиждень, у квітні прилетіло так, що геть усі вікна в домі вилетіли, у нас жодного скла не вціліло. Тепер вже ми перебралися з кімнати в коридор, сподівалися що «правило двох стін» врятує», – говорить чоловік.

Віктор Анатолійович каже, що старший син на той момент був в Соледарі. Він подзвонив і сказав, щоб батьки збиралися: «Ніяких відмовок, я шукаю машину, щоб вас евакуювати. Ми з Любою останню ніч провели в коридорі через те, що бомбардували не зупиняючись. Дуже складно було організовувати людей, які б допомогли винести дружину з сьомого поверху, але ми впоралися», – так розповідає чоловік про виїзд з Попасної. А потім були Соледар, Покровськ, Дніпро і нарешті вже в травні – Кривий Ріг. Квартиру для батьків тут орендував молодший син.

Віктор Анатолійович розповідає, що у всіх цих поневіряннях їм дуже допомагали волонтери. А в Кривому Розі родина познайомилася з командою гуманітарного центру «Проліска», який працює за підтримки UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні. Нашу команду найбільше вразила доброзичливість та теплі стосунки подружжя, які попри непросту долю, складнощі зі здоров’ям, дбають один про одного та не втрачають надії. Співробітники гуманітарного центру Проліска – Кривий Ріг допомогли записати подружжя на прийом до сімейного лікаря, надали необхідні консультації щодо отримання різних видів підтримки, передали гуманітарну допомогу від УВКБ ООН – теплі ковдри, матраци, постіль, підгузки для Любові Миколаївни. З родиною працювали психологи «Проліски». Крім того, за підтримки та супроводу наших співробітників Віктор Анатолійович успішно пройшов необхідні процедури для отримання нового протезу, який був йому вкрай необхідний.

«Ми вже немало й доброго, й гіркого пережили. Але навіть не знали, що зустрінемо стільки чуйних добрих людей, які допомагали й допомагають нам під час цих складних випробувань. Команді «Проліски» вдячні за таку важливу підтримку. Стільки необхідних речей нам передали, які допомогли нам облаштуватися в Кривому Розі. Особлива вдячність за те, що супроводили на всіх етапах для отримання протеза – тепер як молодий бігаю», – посміхається Віктор Анатолійович.

Коли заходить розмова про те, які плани у подружжя. Вони згадують, що до війни зробили ремонт у квартирі. Багато чого пан Віктор зробив своїми руками, адже він – будівельник. «Так все акуратно було. Плани було просто жити, підтримувати один одного. І зараз мріємо повернутися, адже ми там виросли, там батьки поховані… Але наш дім майже повністю зруйнований…», – і чоловік показує публікацію, де повідомляється, що 17 квітня було чергове пряме влучання в їхній будинок. Чоловік каже, що бетонна плита перекриття верхніх поверхів повністю зруйнувала їхню квартиру.

Наразі Попасна окупована, всі комунікації зруйновані. Попри це Віктор Анатолійович та Любов Миколаївна мріють повернутися додому, нехай не зараз, і можливо, не одразу після звільнення міста.

Щиро бажаємо, щоб мрії усіх попаснянців про повернення додому здійснилися щонайшвидше.

Надання допомоги триває!