Володимир працював шахтарем у м.Білозерське і 24 лютого, як завжди їхав на зміну у шахту. Десь далеко, біля Харкова, почулися вибухи. Цього дня зміна не спустилася під землю, як і наступного… Чоловік повернувся додому, почав облаштовувати бомбосховище у підвалі будинку для двох маленьких донечок і дружини. Час ішов, місто ставало безлюдним, магазини та установи майже всі закрилися, а фронт наближався все ближче і ближче. Діти дуже лякалися гучних вибухів, постійно плакали, перестали спати, тому вирішили їхати. Зібрали документи, деякі речі та поїхали разом з колоною містян в нікуди. Колона машин розтяглася на 7 км. Дякуючи богу, доїхали до Дніпра.
Володимир родом з Вінницької області, і хоча й не має вже родичів, вирішив їхати сюди. Напитав у людей у селі по дорозі хатинку і зупинився. Пішов працювати на ферму підсобним робітником. «Я звик до важкої роботи, але під сонцем набагато краще працювати, ніж у шахті». Дякував добрим людям, які допомогли виїхати в війни, а особливо новим односельцям. «Я ніколи не зустрічав таких щирих і хлібосольних людей».