ЖИТТЯ ПІСЛЯ СТРЕСУ. ІСТОРІЯ ВІДНОВЛЕННЯ ПЕРЕСЕЛЕНКИ З МИКОЛАЇВЩИНИ

Психологи гуманітарного центру Проліска Вінниця, працюючи в МКП, спілкуються з різними людьми, які розповідають власні історії життя до та після війни. Однією з таких історій ділимося з вами.

Ганна Іванівна жила у Миколаївській області. Коли вранці 24 лютого вона почула перший вибух, спочатку не повірила, що таке можливо, що це справді війна. Але коли вибухи повторились, побігла з родиною ховатись у бомбосховище, яке було у селищі.

Два тижні поспіль сім’я провела у підвалі власного будинку. Виходили з нього лише на декілька хвилин, коли наставала тиша, подихати свіжим повітрям чи забігти у квартиру за продуктами. Коли продукти закінчились, волонтери почали привозити хліб та евакуйовувати людей.

Від знайомих дізналися, що були влучання в житлові будинки, школу, медичний пункт, два прильоти в дитячий садок. Стало дуже страшно. Коли почали бомбити, стало ще страшніше.

Люди, які мали власний транспорт, ризикували та виїжджали, не зважаючи на обстріли. Родина Ганни Іванівни, взявши з собою ще одну сім’ю з двома дітьми, теж виїхала з селища на свій страх і ризик. Далі першого села, куди вони доїхали, їх не пустили – поблизу йшов бій. У тому селі мешкав брат Галини, тож вони разом із ним сиділи у невеличкій ямці – підвалі чотири доби. Як тільки трохи стишилось, вирішили рухатись далі. Куди їхати не знали. Дочка та зять шукали варіанти, обдзвонювали кого могли. І от вдалось домовитись – співробітники гуртожитку у Вінниці пообіцяли їх поселити. Приїхали туди вже ввечері. Кілька днів спали одягненими, чекали, що знову прийдеться бігти у бомбосховище, прокидались від найменших звуків.

Коли у гуртожитку з’явились психологи центру «Проліска – Вінниця», які працюють за підтримки UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні, життя почало змінюватись на краще. Разом пропрацювали страхи, покращили сон. Потихеньку Ганна Іванівна почала виходити з гуртожитку на вулицю. Спочатку недалеко, у найближчий магазин за продуктами, потім все далі й далі. Зараз жінка із задоволенням знайомиться з містом, сама виїжджає до центру, відвідує бажані заходи. Знадобився і її життєвий досвід – до війни вона була інструктором по роботі з дітьми, тож почала організовувати заняття для діток, які проживають у гуртожитку. Вони разом малюють, роблять аплікації, грають в ігри, знімаючи тривожність та зближуючись одне з одним.

«Та як би у Вінниці не було безпечно і затишно, душу тягне до домівки, в рідну Миколаївську область», – каже Ганна Іванівна.

І разом з усіма чекає на Перемогу.