24 грудня 2025 року о 5-й ранку Запоріжжя прокинулося не від будильників. Місто здригнулося від трьох ударів керованими авіаційними бомбами з УМПК — у той час, коли в домівках ще горіли нічники, коли діти й літні люди спали, коли хтось встиг лише перевернутися на інший бік ліжка.

Два райони міста. Пошкоджені багатоповерхівки й приватні будинки, гаражі, транспорт, заклад освіти, підприємство. Вибиті вікна, зруйновані балкони, понівечені дахи. У частині будинків — холод і темрява через відсутність електропостачання.
Внаслідок обстрілу постраждали 4 людини — жінки 75, 66 та 35 років і 46-річний чоловік. Травми, забої, порізи. Медики надали допомогу. Вони зможуть лікуватися вдома, але нічні вибухи ще довго звучатимуть у пам’яті.
З самого ранку команда Гуманітарної місії «Проліска» працювала на трьох локаціях міста. Ми приїхали туди, де ще пахло димом, де скло хрустіло під ногами, де люди мовчали — бо слів просто не вистачало.

Цей день у цифрах — і в людських історіях: 426 людей отримали гуманітарну допомогу: будівельні набори та матеріали, щоб закрити зруйноване майно, ковдри та лампи від УВКБ ООН.
Фахівці гуманітарної місії «Проліска» допомогли родинам забити пошкоджені віконні отвори, щоб у домівках з’явилося тепло й відчуття хоч мінімальної безпеки. Наші психологи підтримали 52 людини. Ми бачили тремтячі руки, почервонілі очі, різкі реакції на будь-який звук. Наші фахівці допомагали людям заспокоїти дихання, повернути відчуття реальності, пояснювали: страх, розгубленість, тремор — це не слабкість, це нормальна реакція на пережиту загрозу життю.
Також, нами було проведено 38 соціальних консультацій. Людям пояснювали, як зафіксувати пошкоджене майно, як подати заяву через «Дію», де шукати соціальні й адміністративні послуги, які є можливості евакуації. Крок за кроком — щоб у хаосі з’явився порядок.

Є історія, яка не залишила нас байдужими. Одна з мешканок будинку прокинулася від страшного гуркоту. Вона вже майже заснула на дивані, коли вибух змусив серце стиснутися від жаху.
«Прилетіло в наш дім», — промайнула думка. Вона намагалася покликати рідних, але голос зривався. Ноги не слухалися. Вона просто сіла й завмерла.
Вибух був поруч. Але не там. Саме те місце, де вона сиділа, врятувало її від уламків і скла. Коли жінка вийшла надвір, її руки тремтіли, слова давалися важко. Психологи були поруч — вислухали, заспокоїли, пояснили, що робити далі. Для неї тоді найважливішим було одне: вона не сама.

Цей ранок — про зруйновані вікна і понівечені дахи. Але ще більше — про людську вразливість і людську підтримку.
Ми не можемо зупинити вибухи. Але ми можемо бути поруч, коли місто прокидається від болю.