ПОДРУЖЖЯ З АРХАНГЕЛЬСЬКОГО ВІДНОВЛЮЄ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ СЕЛА

Розтрощені дерева, майже знищені не просто будинки – вулиці, всюди уламки заліза, скла, стін, все вигоріле і, наче, неживе, немає світла, води, зв’язку… Таку картину побачила команда «Проліски» у найбільш зруйнованому селі Архангельське Високопільської громади Херсонській області, куди за кілька тижнів після визволення привезла будівельні матеріали від UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні. За 5 годин вивантаження та видачі, команда Проліска – Кривий Ріг познайомилась з родиною Валерія Петровича та Ганни Семенівни – літнього подружжя, яке живе разом уже пів століття. Ганна Семенівна – економіст, Валерій Петрович все життя присвятив авіації. Вони виросли в Архангельському, тут була батьківська хата, тут росли їхні двоє дітей – син Андрій та донечка Оксана.

«24 лютого Оксана як і завжди зібралась та поїхала на роботу в Високопілля. Ми з Семенівною дома поралися, телевізор не вмикали. У нас тихо було, спокійно. Десь о 7-й подзвонила Оксана і сказала, що почалася війна, Київ та інші міста бомбили… Я просто не міг повірити, так і сказав: «Не може такого бути»», – згадує Валерій Петрович той день, коли у їхню родину увірвалася війна.

Чоловік розповів, що паніки не було, кудись виїжджати не планували. «Чесно кажучи, інформації щодо необхідності евакуації не було. Син Андрій з родиною був у Кривому Розі. Донька Оксана з онукою Ганнусею з нами тут була. А онук Валерій був в Херсоні, закінчував сільгосп академію», – розповів Валерій Петрович про те, чому родина вирішила залишитися в Архангельському. Вони з Семенівною розповіли, що в селі десь до березня було відносно тихо. «На вулицях просто з’явилася незнайома військова техніка. Одного разу навіть на подвір’ї її бачили. Потім військові почали заходити в кожну хату, шукали зброю. Потім інші зайшли… Ті вже шукали горілку, бензин та автівки. До нас теж заходили. Бензин забрали, а старенька «Волга» їх чомусь не зацікавила, хоча в сусідів забирали «Жигулі» та різні іномарки. І ще телефони у всіх відбирали, якщо бачили», – розповідає пан Валерій.

Перший серйозний приліт по селу стався у березні. «Почалося все з танків, що йшли з боку Великої Олександрівки коло нашого заводу. Потім були вертольоти… Страшенно рвалося, уламки летіли всюди. До нас величезний залетів – сильно зачепив кухню, пробив холодильник. Там ще й трансформаторну підстанцію рознесло, відтоді світла в селі не стало. Але попри все односельці між собою говорили, що от-от нас визволять, дуже в це вірили. Люди були всі дуже дружні, всі сусіди один одному допомагали», – каже Валерій Петрович.

Біда прийшла 9 серпня, у вівторок. «Як зараз пам’ятаю… Ми з Семенівною чуємо – гримить. Ледь встигли за двері вискочити, і прилетіло прямо в кімнату, де ми хвилину назад були. Нас засипало уламками. Потім жінка плакала, бо нам ніде було жити. А я заспокоював, казав, головне, що живі. Все розтрощило – дах, вікна, пів стіни. Ми тут ніч переночували у сусідки Тоні, і десь о шостій ранку наступного дня пішли в Кривий Ріг до сина. Грошей в нас не було, тільки документи взяли, на велосипеді дісталися до перехрестя «дубки», тут кілометрів 5, а потім пішки через річку…», – з болем згадує пан Валерій.

Деякий час літні люди жили в Кривому Розі у сина, який винаймав житло. Як тільки узнали, що Архангельське звільнили, за два дні повернулися додому. «Тут все було зруйноване. Дощі були, все в домі намокло, цвіль всюди, все просто пропало. Ми не знали, за що братися. Не розуміли: як і з чого починати. Семенівна голосила: «Скільки грошей потрібно, де їх взяти?». Руки опускалися, бо не знали, як ремонтувати. Шиферини жодної не вціліло, вікна випали, все розтрощене», – розповідає Валерій про відчай, з яким стикнулася родина одразу після повернення.

На допомогу постраждалим прийшла команда «Проліски». «Велика вдячність за те, що перше, і найважливіше – нам дали надію, що підтримка буде, що ми не залишились в біді самі, що все вдасться відновити. Ви передали нам будівельні набори, і ми потихеньку накрили дах, зять допоміг, усі дірки своїми силами позакривали. А як ми раділи, коли матраци й ковдри теплі нам привезли… Це просто порятунок був, бо ми тулилися вдвох у крихітній кухні – Ганна Семенівна на розкладачці, а я – на тапчані жорсткому, взагалі ж нічого ж не було… Такі ви світлі для нас назавжди лишаєтесь: і дружні, і поговорити приємно, і допоможете», – каже Валерій Петрович, обіймаючи консультанта «Проліски».

Літнє подружжя досі підтримує зв’язок з фахівцями «Проліски», іноді дзвонить, щоб розповісти про своє життя та спитати чи все гаразд у команди. Щиро віримо, що в родині у Валерія Петровича та Ганни Семенівни все буде добре, адже вони, не зважаючи на війну, залишаються позитивними та доброзичливими людьми, плекають любов один до одного, родинні зв’язки, добросусідські відносини.

Надання допомоги триває!