НАЙСТРАШНІШЕ – КОЖНОГО ДНЯ БАЧИТИ, ЯК РАКЕТИ НИЩАТЬ ВСЕ, ЩО МИ ЛЮБИМО

Бахмут – місто, яке сьогодні відомо всім. Нині воно – синонім жалю та болю, страждань та жахів, синонім понівечених людських доль, які шукають порятунку в інших містах та селищах України, намагаються жити наново, кожної миті повертаючись у мирне життя, у свій дім, до своєї родини та друзів.

Тетяна Василівна – переселенка з Бахмута, яка разом з чоловіком, була свідком всіх жахливих подій, що відбувались у місті з початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого, розуміючи всі наслідки свого рішення – сім’я залишилась у Бахмуті та до останнього боронила свій дім. Тетяна – працівниця комунального підприємства. Протягом всього часу, не зважаючи на обстріли, виконувала свої обов’язки, забезпечуючи людей необхідними послугами. Її чоловік працював на одній з найбільших підстанцій в Україні, що базувалась у Бахмуті та забезпечував місто електроенергією.

До війни сім’я кожного року їздила на море, ввечері гуляла разом з сином та онуком і просто обожнювала своє життя і місто. Після перших обстрілів, умови їхнього життя змінились на 180 градусів. Спочатку була втрата роботи та відчуття небезпеки, потім – розлука з сім’єю та друзями, а згодом – втрата будинку, жахливі умови та 3 тижні життя у підвалі.

Покинути місто їх змусило те, що вони на очах втратили близького друга під час чергового обстрілу. «Обстріли були постійно, в одне місце могло прилітати по декілька разів на день. З вересня у місті не було світла, а згодом і води. Раніше тут проживало 80 тисяч населення, а тепер залишилось лише 5, в тому числі 150 діток. Наша квартира була на 4 поверсі, ті умови, в яких нам доводилось проживати словами не передати. Помийне відро, антисанітарія та інші жахливі слова стали частиною нашого життя. Але найстрашніше – кожного дня спостерігати, як ракети нищать все, що ми любимо та вбивають дорогих нам людей. Останньою краплиною була смерть нашої подруги та те, що її останки не могли забрати з під’їзду цілу добу. Саме тоді ми вирішили, що час прийшов», – поділився чоловік Тетяни.

Всі члени родини розкидані по Україні, тому, обирати куди саме їм їхати було дуже складно. Син з онуком проживають у Києві, але коштів для проживання там у сім’ї немає. Містом для проживання вони обрали Суми, де зараз мешкає мати чоловіка. Місто зачарувало їх тим, що дуже нагадувало Бахмут, але більшим за розміром, а також тим, що люди зустріли їх з теплом і надали необхідну допомогу. Гуманітарний центр Проліска – Суми одразу відреагував на звернення Тетяни до нашої гарячої лінії та наступного дня надав всю необхідну допомогу її родині від UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні. Поспілкувавшись з нашими бенефіціарами, ми дізнались їх історію життя та обставини, через які вони приїхали в Суми. Звісно, складно уявити які труднощі та емоційні потрясіння довелось перенести цим людям, але ми сподіваємось, що допомога нашого гуманітарного центру зможе повернути їх життя до більш-менш звичного, а сім’я Тетяни зможе колись зібратись в одному місці та провести час разом.