МАР’ЇНКА – ЗАПОРІЖЖЯ: ІСТОРІЯ ПЕРЕСЕЛЕНКИ З РОЗСТРІЛЯНОГО МІСТА

Ручка Любов Федорівна жила в м. Мар’їнка Донецької області, яке ще з 2014 року було фронтовим містом. Не дивлячись на те, що війна в рідному місті була вже не перший рік, новина про повномасштабне вторгнення в Україну шокувала жінку. Десь о 8 годні ранку в місті почали лунати вибухи, таких гучних вона з родиною не чули вже декілька років. Коли стрільба затихла, Любов Федорівна почала готувати підвали та запасатися їжею та водою. Води в місті на той момент вже не було місяць, тож її запаси треба було робити в першу чергу.

Перші тижні в місті було затишшя. Проте серед містян відчувалася напруженість: всі знали, що на них чекає. Питання було лише коли. Любов Федорівна намагалася вести звичне життя: зранку встала, погодувала худобу, почистила пічки та наклала дров та вугілля на вечір. Цілий день займалася звичною роботою у дворі. Виїжджати нікуди не збиралася: «А куди їхати, ми у 2014 всі події пережили, досвід життя під обстрілами маємо, будемо вдома». На початку березня в місті зник нормальний зв’язок, його глушили. Раз на 2-3 дні, коли він з’являвся, можна було дізнатися, що відбувається в країні. В середині березня зникло світло – снаряд влучив в одну з міських електричних підстанцій. Постріли лунали щодня, проте уваги на них не звертали – містяни до них вже давно звикли й давно могли розрізняти, в яку частину міста прилетіло. Тому ніхто вже не ховався, хоча підвали були на готові.

Страхіття почалися 16 березня. Спочатку далекі вибухи почали наближуватись. Коли земля від вибухів забарабанила по вікнах, родина Любові Федорівни, яка на той момент вже зібралась до купи, зрозуміла, що треба тікати в підвал. Впродовж дня умісті згорів міський універмаг, палали сусідні будинки, магазини, з’являлися нові вирви на дорозі. Вибухи вщухли лише після обіду. Проте попіл від спалених домів та будівель падав, немов сніг, ще до наступного ранку.

Сім’я довго вагалася, що робити: їхати чи залишатися. Нестабільна ситуація у всій країні та невідомість лякали. Тож вирішили, що сидітимуть до останнього. Наступний день був черговим затишшям. Це ще більше впевнило Любов Федорівну та родину залишатися вдома та нікуди не евакуюватися. «Ми вирішили, що це все. Більше нічого подібного не буде, тож і сенсу виїжджати не бачили», – згадує Любов Федорівна. Проте 18 березня місто знову о 6 ранку розбудили вибухи. Любов Федорівна з родиною провели весь день в підвалі. Кожен новий вибух був гучнішим за попередній. Дім ніби підкидувало і ставило на місце, настільки здригалася земля. Саме сидячи в підвали прийняли родинне рішення виїжджати. Під звуки вибухів збирали речі. Брали лише найнеобхідніше. Виїжджали в 10-хвилинне затишшя, поки перезаряджалася артилерія.

Їхали в нікуди. Коли виїхали за межі міста в сусіднє село зупинилися і почали думати, що робити. Наближалася комендантська година, тож вирішувати треба було швидко. На щастя, тут вже ловив мобільний зв’язок, тож почали обдзвонювати знайомих і проситись переночувати. Любов Федорівну з родиною прихистили друзі з с. Дачне. Тут вони перепочили 4 дні та поїхали далі, в Запоріжжя, до другої онуки.

Вперше за допомогою до «Проліски» Любов Федорівна з родиною звернулися у гуманітарному логістичному центрі, що розташовувався на базі «Епіцентру». З того часу Проліска – Запоріжжя допомагає родині та надає все необхідне: одяг, рушники, ковдри, посуд, подушки та гігієнічні набори від UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні. «Я дуже вдячна «Пролісці» за всю допомогу, що вона надала нашій родині», – каже жінка.

Після перемоги Любов Федорівна мріє повернутися додому, у свою рідну оселю. Щоправда, повертатися вже нікуди. Але вона впевнена, що все відбудується і мирне життя повернеться в її рідне місто.