ЛІНА ФІЛОНЕНКО – ПЕРЕСЕЛЕНКА З ТОРЕЦЬКА, У ДИТЯЧОМУ ПРОСТОРІ ВІННИЦІ ВОНА ДОПОМАГАЄ ДІТЯМ-ВПО АДАПТУВАТИСЯ ТА ОТРИМАТИ НОВІ НАВИЧКИ

Торік у квітні Ліна Філоненко разом з чоловіком евакуювалася до Вінниці з містечка Торецьк, що на Донеччині, де нині пролягає лінія фронту і ведуться запеклі бої. Пригадуючи перші місяці вимушеного переселення, жінка зі смутком зауважує, що відчувала себе, наче в підвішеному стані – між небом і землею. Пригніченості додавали думки про невизначеність подальшого майбутнього, відсутність роботи, власного житла та будь-яких перспектив на новому місці.

– Тепер я розумію, наскільки ми були щасливі до війни. Займалися улюбленими справами, мали хобі, друзів, робили ремонти в квартирах, отримували стабільну зарплатню – жили і дихали на повну. Наш єдиний син виріс і залишив родинне гніздо, можна вже було жити для себе, але не так сталося, як гадалося. За один день все змінилося – довелося рятуватися від окупації, а життя «для себе» відкласти на невизначений термін і звикати до нових реалій, – пригадує події торішньої давності наша героїня.

– У Торецьку я працювала вихователем у дитячому садку. Завжди жила з відчуттям потрібності та затребуваності в професії. Роботу свою любила, тому з переїздом дуже сумувала за нашими веселими щоденними робочими буднями та дитячим колективом. Пам’ятаю, що якось сиділа я на металевому ліжку в гуртожитку в очікуванні переселенських виплат і розуміла, що так далі тривати не може. Рівень мого життя сягнув нульової позначки, і тільки я здатна була змінити цю ситуацію на свою користь.

– Якщо говорити про переїзд, то з Торецька перевізник доставив нас лише до Дніпра, де проживали наші родичі. Умови евакуації були дуже жорсткі: ми мали право взяти з собою лише дві сумки, в одну з яких ви посадили наших двох собак. У рідні ми довго не затрималися, а оскільки маємо тварин, то вирішили якнайшвидше знайти інший прихисток, аби не створювати людям зайвих клопотів, – веде далі розмову пані Ліна. – Відправною точкою залишити схід та переїхати до центральної України стала телефонна розмова з моєю сусідкою з рідного містечка. Саме вона розповіла мені про Вінницю. Довгий час ми навіть отримували безкоштовне триразове харчування, зараз один раз – і то добре.

У гуртожитку, в якому ми нині проживаємо, зібрався справжній звіринець з привезених зі сходу тварин-членів сімей, однак проблем не виникає, всі тваринки вже встигли здружитися між собою. Там і коти, і собаки, і пацюки, і навіть папуги – хоч не пишно, та затишно.

Чоловік пані Ліни також працевлаштувався у Вінниці й навіть швидше, ніж дружина. Не за фахом, не за довоєнною спеціальністю, але загалом робота йому до вподоби, таким чином реінтеграція у Вінницьку громаду проходить значно легше. Для подружжя Філоненків головне – не сидіти в очікуванні «манни небесної», а самим на себе заробляти, аби не почуватися винними за отримані блага і твердо стояти на своїх двох.

– Нам Вінниця дуже подобається, із задоволенням залишилися б тут і надалі, – зізнається в розмові пані Ліна. – Я розумію реальний стан справ у містечку, яке ми змушені були залишити.

– Роботу у Вінниці я шукала довго і будь-яку. Попри сильне бажання не пройшла дві співбесіди на вакансії прибиральниці. Причина відмови – мій вік. Я майже чотири десятки років віддала роботі з дітьми, маю профільну освіту, а мене не хочуть брати навіть на прибиральницю… Засмутилася, але руки не опустила, почала моніторити різноманітні проєкти для працевлаштування і знайшла підходящу вакансію. Перед співбесідою попросила координатора центру подивитися відеоролики, які я колись відзняла на своїй попередній роботі. На них я з дітками проводжу розвиваючі заняття, де ми поєднуємо роботу й розваги, вважаю, що саме такий спосіб найбільш ефективний для засвоєння нових навичок та гармонійного розвитку дошкільнят. Мене взяли на цю посаду, де я працюю з серпня минулого року.

У Вінниці Гуманітарна місія “Проліска” у співпраці з Міжнародною організацією Save the Children in Ukraine та за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF) Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine розпочала роботу над проєктом «Реагування на надзвичайні ситуації для задоволення потреб із захисту та освіти постраждалих від конфлікту та переміщених дітей та їхніх сімей в Україні» з липня 2022 року. У Вінницькій області проєкт реалізовуватиметься до кінця березня поточного року.

У рамках проєкту передбачається надання допомоги дітям та сім’ям, які постраждали від військових дій, за такими напрямками: соціальний супровід та надання індивідуальної гуманітарної та грошової підтримки сім’ям. Створення активностей для проведення дозвілля дітей до 18 років з сімей внутрішньо переміщених осіб: проведення майстер-класів, творчих майстерень, арт-терапій, розвиваючих ігор, руханок тощо. Окрім того, в команді даного компоненту працює професійний психолог, який зможе надати кваліфіковану психологічну допомогу дітям різного віку. Здійснюється професійне консультування з питань грудного вигодовування та можливість безкоштовного отримання дитячого харчування, памперсів та засобів особистої гігієни для дітей до 2 років. У просторі проводять майстер-класи, організовують виїзну іпотерапію в Агрономічному, тут діють юридичні, економічні та комунікативні гуртки і персональна психологічна допомога. Двері гуманітарної місії відкриті як для внутрішньо переміщених осіб, дітей учасників бойових дітей, так і маленьких вінничан.

– Щодо моїх обов’язків, то роботу свою я знаю добре, адже віддала їй більшу частину свого життя. Нині в центрі я займаюся з дошкільнятами, в основному це дітки-переселенці. Групи укомплектовані, але до мене постійно просяться на заняття нові вихованці. Намагаюся нікому не відмовляти, але часом навіть не вистачає посадкових місць біля стола.

– Я сама ВПО і як ніхто інший розумію цих людей, добре усвідомлюю, що вони відчувають і як з ними говорити, щоб підбадьорити в цей непростий для всіх нас час. Коли «мої діти» бешкетують, я не роблю їм зауваження. Це нормально і дуже добре, що вони таким чином скидають напругу, відпочивають і радіють життю попри все. Кожна наша зустріч – це маленьке свято з музикою, розумовим та фізичним розвитком і, звичайно, спілкуванням, якого діткам дуже бракує, – розповіла про свою роботу пані Ліна. – Ми також регулярно відвідуємо громади області, де влаштовуємо виїзні зустрічі з сім’ями переселенців. Батьки займаються паперовими справами, а діти з працівниками простору в цей самий час весело проводять своє дозвілля.

За словами Ліни, дітки ВПО, які наразі мешкають в області, спраглі до розважальних заходів, всі скучили за безтурботними зустрічами, розвагами та веселим спілкуванням. Діти не хочуть відпускати педагогів назад до Вінниці, залишають вдячні відгуки та з нетерпінням очікують на майбутні зустрічі.