

Ця історія вражає до мурах. Вона про жорстокого ворога, що гатить по мирних селах невпинно, про людську звичку жити, всупереч цьому, про жагу до життя на крок від смерті та про готовність прийти на допомогу коли відмовились всі інші.
Валентина Олексіївна все життя прожила у селі Лукʼянці Липецької громади. Тут, на кордоні з росією, все що вона має – будинок, який ще її мама наказала не покидати, кури та невеличкий двір.
До звуків вибухів 77 річна жінка звикла давно, їхати кудись відмовлялась, неквапливо вела свій побут. В один з таких днів сталося лихо.
«Ми продукти мамі принесли. А її немає ніде, – розповідає донька Інна. – Почали дивитись навкруги. Потім побачили біля гаража її калоші. Побігли туди, а там лишенько…»
Як виявилося, Валентина Олексіївна йшла набрати пшениці, щоб погодувати курей. В цей час розпочався сильний обстріл. Ймовірно вибуховою хвилею жінку закинуло в бак з зерном. На жаль, він був майже пустий, тож жінка висіла вниз головою без можливості рухатись. Так вона провела дві доби.
«Коли ми її знайшли, вона була в крові, ліва сторона дуже напухла, з’явилися пролежні. Рот, ніс, вуха – все було в зерні. Дякувати Богу, що мама жива, – розповідає донька. – Ми її помили, вклали в ліжко. Але ж й треба було надати кваліфіковану медичну допомогу».
Саме тут виникли найбільші складнощі. Село вдень постійно атакують ворожі дрони, артилерія, авіація. Вони нищать все, що пересувається населеним пунктом. Швидка допомога, враховуючи ситуацію, заїхати не могла, а волонтери боялися брати на себе відповідальність за життя людини у такому стані.
«Ми телефонували куди могли. Ми мали знайти якийсь вихід. Нам дали телефон гуманітарного центру Проліска – Харків. . Дай вам Бог здоров’я за вашу допомогу! – не стримує емоцій Інна.
Вночі реанімобілю без габаритів вдалось заїхати у село Лук’янці та близько 23-ї години ночі жінка на реанімобілі «Проліски» була доставлена до Харківської міської швидкої та невідкладної допомоги.
“Проліска” завжди там, де потрібна людям.
