“КОЛИ ЛЯГАЛИ СПАТИ Й ПОЧИНАЛИСЯ ОБСТРІЛИ – АЖ В ГРУДЯХ СТИСКАЛОСЯ. ВІЙНА НАМ СНИЛАСЯ”.

Роман Миколайович та Катерина Миколаївна мешкали в селі Залиман, Балаклійського району, що на Харківщині. Разом з чотирма дітьми подружжя мало невелике господарство: корову, кілька кіз та декілька курей. Роман працював в лісництві, а Катерина займалася домогосподарством. Та на жаль, 24 лютого їх добробуту настав кінець. Гучні вибухи було чутно в перший день війни. Люди масово намагались покинути населений пункт.

“В той же день хотіли виїхати, але не знали, що робити с господарством, та й біля заправки черга вистроїлась завбільшки з кілометр. Якщо 2 години тихо – благодать. Як перша хата згоріла – всі кинулись тікати”

Весь березень село було окуповане. Рухались колони військових, замінували околиці. Гуманітарну допомогу отримати було складно. Везли приватні водії в невеликих обсягах. Їх постійно обшукували, перевіряли татуювання. Харчових продуктів не вистачало, та за словами членів родини – шматок в горло не ліз.

“Спочатку спускалися у льох, потім трохи звикли й сідали під стіни у домі. Коли лягали спати й починалися обстріли – аж в грудях стискалося. Війна нам снилася”.

Не проходило й дня без обстрілів, пересуватися по селу було надзвичайно небезпечно. Міст, який вів до сусіднього смт, а далі до траси – підірвали.

“Росіяни в мене стріляли. Я їздив подивитись що з мостом, який підірвали, так вони відкрили вогонь прямо по мені. Я впав, велосипед за собою і до укриття. Стріляли довго. А одного чоловіка снайпер вбив. Дідусь, охороняв школу. Прийшов передати речі на ту сторону, в окупацію – застрелили.”

Іноді водії намагалися їздити до сусідніх населених пунктів за необхідними речами для односельців, коли було відносно спокійно. Один з них розповів як чув на блокпосту, що з 9 травня ситуація загостриться. Це дуже збентежило Катерину. Подружжя без зволікань вирішило, що треба терміново вивезти дітей. Але евакуювати вдалося лише двох з них. Чоловік супроводив дітей до батьків, які мешкали у Хмарівці, знаючи, що йому доведеться повернутись, щоб забрати інших членів родини. Та від’їзд не минув без пригод.

“Перший раз, коли вивозили дівчат, наш водій став на дорозі – щось ремонтувати. Почались вибухи, дівчата кричать: Мама, закрий вуха, закрий вуха. Ми всі сховалися під стіною будинку. Слава Богу, що ми не виїхали раніше, бо неподалік вже горіла інша автівка.”

Чоловіка не було кілька днів, Катерина намагалася знайти з ним будь-який зв’язок. Жінка йшла вулицею коло річки з молодшою донькою та старшим сином, намагаючись зловити зв’язок. Раптом, на місці, де хвилину тому знаходилась жінка з дітьми приземлився снаряд. Вони негайно прийнялись шукати укриття.

“Йдемо з дітьми, молодша дівчинка на велосипеді й поряд Сашко. А вони ж тут, поряд – за Дінцем. Близько, що стволи гармат бачилися. І раптом – бабах, там де ми тільки що проходили, вибух. Ми з малими бігом, а я собі думаю: чи вони слідкують за нами, де люди ходять. І ми до сусідки забігли, перечекати поки воно перебахкає.”

Відомо, принаймні про 5 випадків загибелі мирного населення у Залимані. З 9 травня постріли та вибухи стали частіше. Часто літали гелікоптери, постраждало багато цивільної інфраструктури. Залишатися далі було дуже ризиковано. Після повернення Романа вони твердо вирішили виїхати з Лиману за будь-яку ціну. Наприкінці травня видався слушний випадок, коли інтенсивність пострілів знизилась. Користуючись моментом, вони знайшли водія невеликої вантажівки та дуже швидко зібрали найнеобхідніші речі. Корову залишити не змогли, тому взяли її з собою.

“Люди кидали все: худобу, господарства, хати, щоб виїхати, встигнути проскочити. Це чудо Боже, що Він дав нам такий тихий день. Ми встигли основні речі позбирати. Їхали низом села й тільки вибрались наверх до дороги на Гусарівку, вони як почали стріляти. Весь шлях нас супроводжували вибухи та постріли. Ззаду, спереду – всюди. Водій тисне на газ і каже: за корову не ручаюся – рятуємо наші життя. Це був жах”.

На щастя, їм вдалось вибратись з Лиману та дістатися будинку батьків, але випробовування не закінчилися. Адаптуватися після жахливих подій, перенесених сім’єю Романа та Катерини дуже складно. Авто та багато з речей довелось продати, щоб мати хоча б якісь кошти для освоєння на новому місці.

Завдяки співпраці місії «Проліска» та Гуманітарного фонду для України (UHF) Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine, сотні родин з деокупованих та найбільш постраждалих населених пунктів Харківщини продовжують отримувати продуктові набори, які підтримують людей у цей складний час. Родина Романа та Катерини не стала виключенням і отримала допомогу, як і інші 200 ВПО, що мешкають у Лизогубівці.

Надання допомоги триває!