МИТТЄВА ДОПОМОГА ПІСЛЯ ОБСТРІЛУ МАТВІЇВКИ НА ЗАПОРІЖЖІ
ПОКИ МИ ПРАЦЮВАЛИ З БАБУСЕЮ, ОНУК «ЗВІЛЬНИВ» ХЕРСОНЩИНУ
Олену та Марину часто приймають за матір та дочку. Справді, різниця у віці в них 20 років. Але вони не родичі. Вони – подруги – однодумці та сусідки по кімнаті у місці компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (МКП ВПО) у с. Перехрестя на Закарпатті. Вони мешкають там разом зі своїми дітьми.
37-річна Олена, яка приїхала з м. Слов’янська на Донеччині, має трьох дітей: її старшої доньці — 16, сину – 15, молодшої доньці – 6 років. Марина приїхала до Закарпаття з Харкова молодшим дев’ятирічним сином, її старша 23-річна донька залишилася у Харкові.
– Дочка залишилася вдома заради нашого собаки, – розповідає Марина. – Наша бельгійська вівчарка вже у віці. Дочка сказала: “Вона не витримає дороги”. Це правда. Багато тварин загинули навіть не від уламків снарядів, а від стресу – не пережили обстрілів. А уявляєте, як це переживали люди, а надто діти?
Марина каже, що не одразу повною мірою оцінила небезпеку, в якій опинилася її родина. Коли 22 лютого 2022 року пройшов перший обстріл, завідувачка дитячого садка, де Марина працювала вихователем, обдзвонила співробітників, і попросила найсміливіших прийти на роботу.
Звичайно, з першого дня повномасштабного вторгнення ворога до нашої країни діти у тих місцях, де розпочалися активні бойові дії, ні до дитячого садка, ні до школи не ходили. Виші теж одразу ж припинили стаціонарний навчальний процес.
А співробітників цих установ викликали працювати для того, щоб зробити щось для збереження матеріальних цінностей. Для цього ще якийсь час і ходила на роботу Марина та її колеги. Забивали плівкою, плитами ОСБ вікна, що періодично вилітали від обстрілів. Прибирали скла, що обсипалися в приміщення, ховали в безпечніші місця іграшки, постелі та інше майно.
Вдома в коридорі й їли й спали одягненими – щоб вибігти на вулицю, якщо у будинок потрапить снаряд. У підвал вже не спускалися, розуміючи, що якщо їхня багатоповерхівка почне руйнуватися, то з підвалу вони не виберуться. А бомбосховище було від них далеко.
– Ми евакуювалися у квітні 2022 року, – згадує Марина. – Коли я зрозуміла, що зовсім перестала спати, і всі ми, даруйте, перестали нормально ходити в туалет і навіть цього не помічали. А це дуже небезпечно, особливо для організму дитини. Потім зателефонувала одна подруга з околиці міста: «У нас у дворі танки. Не наші». Потім зателефонувала інша подруга, що мешкала неподалік: «Виглянь у вікно». Я підійшла до вікна. За вікном не було жодного птаха. І я побачила, як у цій повній тиші на парашутах спускаються касетні бомби. Потім ці бомби почали вибухати. І тоді я остаточно зрозуміла: «Час! Час рятувати дитину».
Марина взяла із собою мінімум речей: головним вантажем були підручники сина-першокласника та його улюблена іграшка – великий м’який дракон. Харківські таксисти, якщо замовник казав, що їде з дитиною до евакуаційного потягу, дуже швидко приїжджали. Навіть якщо йшов обстріл, приїжджали. Щоправда, втиснутись у цей безплатний евакуаційний потяг було нелегко – надто багато було охочих.
– Їхали 12 людей в одному купе, – згадує Марина. – Дорогою нас добре годували волонтери. Але їхали ми 38 годин. Кружляли. Потяг то повертали до Харкова, то ставили на відстій у якийсь глухий кут, то зупиняли у Києві – дозволу на висадку пасажирів не давали через обстріли. Коли ми нарешті опинилися в Ужгороді, дітей із вагонів просто виносили – вони були ледь живі після такої важкої дороги.
З Ужгорода Марину із сином та іншими пасажирами привезли Закарпатське село Білки, там вони й познайомились з Оленою, яка евакуювалися зі Слов’янська зі своїми дітьми.
– Ми теж поїхали через обстріли, – розповідає Олена, яка до війни була працювала реалізатором на ринку та жила в багатоповерхівці в центрі міста. – Снаряди падали дедалі ближче, я вирішила не ризикувати життям дітей. Волонтери вивезли нас до м. Дніпро, потім ми поїхали до Львова. Потім вже до Закарпаття. У нашому рідному місті й зараз неспокійно, як й у Марини – у Харкові. І вже коли ми жили в Білках, улітку над нами пролетіла ворожа ракета. Усі знову зазнали шоку.
Сім’ї Олени та Марини спочатку три місяці жили у Білках у будівлі колишньої школи. Потім їх перевезли до села Перехрестя та поселили у будівлі колишньої школи-інтернату, у корпусах якого й створене МКП, де зараз живуть близько 100 вимушених переселенців.
Жінки оселилися разом в одній кімнаті та почали облаштовувати свій побут так, щоб у їхніх діти відчували себе, як вдома. Гуманітарна місія “Проліска” вирішила допомогти мешканцям МКП в цьому питанні.
– Коли «Проліска» привезла нам меблі: шафи тумбочки, ми зателефонували на гарячу лінію та подякували, – каже Олена. – Дуже містка шафа! Вона була нам дуже потрібна! До цього в нас стояла невелика шафка-«труна», в якій всі простінки та полички вже випали, речі в ній пліснявіли.
– Ми вдячні також за нову кухонну побутову техніку, – каже Марина. – Попри те, що для мешканців МКП тут годують, ми вирішили своїм дітям готувати самостійно. Так нам порадили лікарі, яким ми мусили показати своїх дітей: через пережиті стреси в них спостерігалися великі проблеми із травленням. Завдяки тому, що «Проліска» обладнала кухні новими електроплитами, мікрохвильовками, а нам дали ще дві мультиварки на нашу, тепер можна сказати: «одну велику родину», ми почали не тільки готувати, а й консервувати овочі, які теж виростили власноруч!
Почалося все з того, що жінки вирішили розбити під вікнами корпусу невеличкий городик. Зробили високу грядку – по типу клумби. Для цього насипали землю в порожнистий каркас старих дверей, що викинули будівельники, які ремонтували сусідній корпус. Спершу посадили зелень: кріп, петрушку, салат. Коли зібрали врожай, то зрозуміли, що однієї зелені їм мало. Захотілося помідорів. Потім кабачків. Городик почав рости. На ньому з’явилися огірки, перець, баклажани та навіть капуста! А на клумбах біля корпусу жінки висадили квіти.
– Висаджували огірки ми за це літо чотири рази! Огірки на наших грядках є й досі! – з гордістю розповідають вимушені переселенки. – Ми пригощали плодами зі свого городу й пенсіонерів-сусідів по МКП, які зі своїх маленьких пенсій купити собі це вже не можуть. Та на спільну кухню овочі зі свого городика віддавали. А завдяки мультиваркам, які надала «Проліска», ми все, що не з’їли, змогли законсервувати. В нас на цю зиму в запасі понад 100 банок консервації!
На сьогодні “Проліска” за підтримки своїх міжнародних партнерів надає різноманітну підтримку мешканцям 167 МКП по 8 регіонах країни. В Закарпатті в рамках проєкту «Шлях до безпеки та послуг: транспортне забезпечення та підтримка колективних центрів», якій реалізується за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF) Управління ООН з координації гуманітарних справ / OCHA Ukraine, «Проліска» підтримує17 МКП, в 12 з яких проєкти надання гуманітарної допомоги обладнанням завершені.
