152 МЕШКАНЦЯ ХЕРСОНЩИНИ ОТРИМАЛИ ЕКСТРЕНУ ДОПОМОГУ ВІД КОМАНДИ ГУМАНІТАРНОЇ МІСІЇ «ПРОЛІСКА»
ДОПОМОГА РОДИНАМ ВЕЛИКОЇ ОЛЕКСАНДРІВКИ
Усе життя Лідії Степанівни пройшло в селищі Очеретиному на Донеччині. Там вони з чоловіком побудували дім, там виростили двох синів. Одночасно з цим жінка працювала сорок років провідницею на залізниці. Пані Лідія народилася 8 березня 1926 року. Каже, навіть і не думала, що муситиме прожити дві війни.
«Ой, ніколи не думала і не гадала, що ту війну прожила, а тепер і цю вже живу. А тепер, з оцією війною, все побили, все погоріло! Та хай Бог милує і криє!» – сумно зітхає Лідія Степанівна. Під час повномасштабного вторгнення, та коли фронт почав наближатися до села Очеретине, селяни виживали завдяки городу та гуманітарній допомозі.
«Саджала в цьому році картоплю та цибулю, та як же тепер збирати врожай!?» – негодує Лідія Степанівна, та розповідає про покинутий огород в Очеретиному. «Ми не голодні були. Та все одно – страшно. Бо все стріляли та стріляли», – ділиться жінка. Каже, іноді молилася Богу під час обстрілів. Жила з невісткою, ховалися у коридорі. Цілих вікон у хаті не було. Осколки пошкодили навіть фанеру, якою позабивали віконні отвори. Тому у будівлі, як каже Лідія Степанівна, «постійно гуляв вітер».
Вранці 26 квітня, згадує жінка, вона прокинулася від сильного обстрілу. До хати зайшов син із дружиною. Сказали, що треба тікати, бо стало занадто небезпечно. Планували, що підуть учотирьох. Але сталося інакше.
Онука Лідії Степанівни: «Вони вийшли разом. І був приліт. Усі вони в шоці попадали. Коли отямилися, бабусі вже не було. Шукали її, та, на жаль, не знайшли», – ділиться подробицями онука Світлана.
Лідія Степанівна, каже, що спочатку ішла з паличкою, а потім у другу руку взяла дошку від розбитого під час обстрілу паркану. «Іду по селищу: немає ніде нікого. Усі вже потікали. Повернула на другу вулицю. Дивлюсь – лежить мертвий солдат. На іншій вулиці – ще один мертвий солдат лежав», – малює жінка картини знищеного селища.
Коли йшла під невтихаючими обстрілами – двічі падала, поздирала шкіру на руках об каміння.
«І нема ніде нікого. Хат не бачу. Одна я йду. Та стрельбище. А мені хоч би води хто дав! І води нема. Піднялася. Ішла-ішла, – і вдруге впала на траві. Лежала-лежала. Чую: летять постріли. Думаю: «Та хай стріляють!» – каже Лідія Степанівна і надовго замовкає.
Урешті, згадує, знову вдалося звестися на ноги. Дорогою знесилену жінку підібрали українські військові. Вона зізнається: якби солдати не забрали, то, можливо, уже б і не йшла нікуди. «Упала б на траву, і лежала, поки б не виспалась. А там, як Бог дасть!» – зітхає біженка з Очеретиного.
У 98 років Лідія Степанівна під обстрілами здолала близько 10 км дороги пішки, аби вийти з окупованої російськими військами частини селища Очеретине, що на захід від Авдіївки. Лідія Степанівна пережила Другу світову війну, а тепер змушена була залишити дім через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тепер, в будинку котрому проживає Лідія Степанівна з онукою нічого не нагадує про війну, співають птахи, біля будинку ростуть квіти. Тільки но далеко з горизонту зі сторони фронту іноді підіймаються стовпи диму та пилу, але до фронту від них приблизно 30 км.
Зараз бабусю прихистила у себе онука Світлана, теж переселенка з того самого селища. Каже, давно умовляла бабцю евакуюватися, та безуспішно – та ніяк не хотіла полишати рідний дім. «Повірте, це все було марно. Якщо вона не хоче – силоміць її не вивезеш. Це все просто марно. Адже каже: тут все моє, і мій дім, я його будувала разом із чоловіком», – зітхає Світлана і додає: історія виходу бабусі з Очеретиного шокувала, адже там тривали вуличні бої і старенька могла щомиті загинути.
Зараз, зізнається Лідія Степанівна, трохи відпочила від війни на новому місці. Але спогади про пережите все ще тримаються в голові. Місцеві жінки поприносили бабусі одяг, носять безкоштовно їжу. А один з банків запропонував купити дім у будь-якому регіоні країни. Та, попри пережите, і бабуся і онука в один голос кажуть, що найзаповітніша їхня мрія – знову повернутися додому, в селище Очеретине.
Але є проблема – у знищеному окупантами селищі лишилися всі документи. Тому була потреба підтвердити особу бабусі і відновити папери, щоби отримувати пенсію. Як завжди у скрутних ситуаціях на допомогу прийшла Гуманітарна місія «Проліска». Фахівці «Проліски виявили потреби, проконсультували, узгодили подальші дії, та надали соціальний супровід, а також транспорт для поїздки до відділення міграційної служби у Першотравенськ Дніпропетровської області.
Завчасно надали допомогу у зборі та складанні пакета документів, котрі потрібні для відновлення паспорта. Зібравши родичів Лідії Степанівни для з’ясування та підтвердження особистості спеціалісти разом заїхали до фотоательє, щоб зробити фотокартки для Лідії Степанівни. Робітниця фотоательє нічого не знала про Лідію Степанівну, та коли Лідія Степанівна коротенько розповіла свою історію виходу з Очеретина – безкоштовно зробила фотокартки для бабусі.
«Усім би таку жагу до життя та здоров’я в такі роки», – каже, посміхаючись, робітниця фотоательє. У міграційній службі теж швиденько та кваліфіковано зробили роботу та все оформили. Тепер пані Лідія має доступ до соціальних виплат та невдовзі отримає свій новенький паспорт, довідку та допомогу для ВПО.
Проліска завжди там, де потрібна людям.
#Проліска #Сміливілюди
